17 жовтня Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 15 жовтня Рішення у справі за конституційним зверненням громадянки Присяжнюк Людмили Михайлівни щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу Законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами.
Суть питання
Суб’єкт права на конституційне звернення просив Суд розтлумачити вказані положення законів в аспекті того: чи відноситься оплата вимушеного простою, який відбувся не з вини працівника, до поняття «належна працівнику заробітна плата», та чи повинні застосовуватися строки позовної давності при розгляді справ щодо виплати працівнику заробітної плати, зокрема, за вимушений простій, який відбувся не з його вини.
Підставою для звернення до Конституційного Суду України є неоднозначне трактування судами України частини другої статті 233 КЗпП України, зокрема, поняття «належна працівнику заробітна плата» та неоднакове застосування у таких справах строків позовної давності.
Обґрунтовуючи необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень КЗпП України та Закону про оплату праці, Присяжнюк Л.М. вказувала на порушення її права на отримання належної їй заробітної плати, і вважала, що застосування судами норми КЗпП України щодо строків позовної давності у справі позбавило її права на справедливий суд, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст мотивувальної частини Рішення
Вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з того, що Основний Закон України визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов’язок щодо забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю.
Термін „заробітна плата“ означає, що незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, мають бути виплачені працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано‚ чи має бути надано.
Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ Конституційний Суд України виходить з того, що поняття „заробітна плата“ і „оплата праці“, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов’язків.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин – відплатність праці, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов’язку оплатити результати праці робітника‚ існують також зобов’язання, що стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров’я робітника або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою – зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами тощо. Такі зобов’язання відповідають мінімальним державним гарантіям щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.
Таким чином, під належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Відповідно до Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.
Реалізація права на судовий захист невід’ємно пов’язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Відповідно до частини другої статті 233 Цивільного кодексу України „у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком“.
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того‚ чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Резолютивна частина Рішення
1. В аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв’язку з положеннями статей 1, 12 Закону України „Про оплату праці“ від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Головуючий на засіданні – Голова КСУ В’ячеслав Овчаренко.
Суддя-доповідач у справі – Віктор Шишкін.
_03_03.png)
