«Закон і Бізнес» №27 (1117) 06.07-12.07.2013
Про участь державних виконавців у судовому розгляді подань щодо встановлення особі тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, забезпечення якості таких документів, а також про помилки, яких припускаються суди під час розгляду цих подань, йдеться в аналізі судової практики, проведеному Верховним Судом. Крім того, ця частина документа містить інформацію про наслідки для боржника в разі ухилення від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням суду.
Доцільність зобов’язань
Через відсутність чіткого визначення у ст.3771 Цивільного процесуального кодексу порядку прийняття подання державного виконавця судом до розгляду, з урахуванням особливостей внесення даних до автоматизованої системи документообігу суду, на думку ВС, після перевірки дотримання державним виконавцем вимог щодо форми та змісту подання, необхідним буде постановлення суддею ухвали про відкриття провадження та призначення подання до розгляду в судовому засіданні, в якій слід зазначати час і місце розгляду та спосіб повідомлення суб’єкта внесення подання.
Під час звернення до суду з поданням про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України та при відкритті провадження у справі доцільно зобов’язувати держвиконавця, суб’єкта звернення, здійснити та подати до суду опис документів виконавчого провадження.
У зв’язку з необхідністю оперативного розгляду подання суб’єкт його внесення може бути повідомлений про час і місце розгляду в порядку, передбаченому ч.6 ст.74 ЦПК.
Неявка держвиконавця не перешкоджає розгляду подання. Проте у випадку необхідності з’ясування судом обгрунтованості внесеного подання явку державного виконавця до суду може бути визнано обов’язковою.
У випадку неявки до суду держвиконавця, якщо його явка визнана судом обов’язковою, та/або неподання до суду витребуваних документів виконавчого провадження, суд відмовляє в задоволенні подання.
Аналіз вивчених справ свідчить, що у випадку недостатності необхідної інформації про стан виконання рішення боржником, суди, розглядаючи такі подання, не постановляли ухвал про витребування в порядку ст.88 закону «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV для дослідження матеріалів виконавчого провадження а обмежувалися матеріалами подання та за результатами розгляду постановляли ухвали про задоволення, незалежно від наданих доказів, або відмову в задоволенні подання.
Так, ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14.11.2011 відмовлено в задоволенні подання держвиконавця ВДВС Стрийського міськрайонного управління юстиції про обмеження у праві виїзду за межі України боржника К. (провадження про стягнення аліментів) з підстав ненадання доказів на підтвердження наміру виїхати за межі України з метою невиконання рішення суду. Справа розглянута за відсутності держвиконавця (№2-2729/11).
За змістом ч.2 ст.3771 ЦПК, вирішення питання про тимчасове обмеження конституційного права за поданням держвиконавця за відсутності останнього не є виправданим, оскільки саме він зобов’язаний довести суду з наданням відповідних матеріалів виконавчого провадження необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому провадженні.
Як свідчить аналіз вивчених справ, розгляд зазначених питань у суді в багатьох випадках відбувається без держвиконавця, який подає суду письмову заяву про розгляд подання за його відсутності або зовсім не повідомляє суд про причини неявки.
Нерозкрите поняття
За змістом п.18 ч.3 ст.11 закону №606-XIV, державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право в разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов’язань за рішенням.
У судовій практиці постає питання про визначення поняття «ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням», оскільки в законі №606-XIV його значення не розкрито.
Статтею 90 закону передбачена відповідальність за невиконання законних вимог держвиконавця та порушення вимог цього закону.
Разом з тим чинне законодавство не містить визначення поняття «ухилення», практика Конституційного Суду щодо його офіційного тлумачення відсутня.
У сучасній українській мові слово «ухилення» тлумачиться так: відступати, відхилятися, вивертатися; намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь; уникати; навмисно не давати відповіді на запитання або говорити про щось інше.
Отже, з погляду значення словосполучення «ухилення від виконання зобов’язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)», вжите у п.5 ч.1 ст.6 закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII та в п.18 ч.3 ст.11 закону №606-XIV, позначає з об’єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов’язків. У зв’язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
На нашу думку, особа, яка має невиконані зобов’язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.
Відповідно до положення ч.2 ст.10 ЦПК наявність умислу та обставини, які є предметом посилання суб’єкта подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України як на підставу його вимог, підлягають доведенню. Зокрема, задоволення такого подання можливе лише за умови «доведення факту ухилення боржника від виконання зобов’язання».
Оскільки відповідно до ч.2 ст.3771 ЦПК згадане подання розглядається судом негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб, за участю держвиконавця, то саме на останнього покладається тягар доказування. Тим паче, що особа, стосовно обмеження права якої внесено подання, фактично позбавлена можливості довести суду, що нею було вжито усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.
Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов’язань, а за ухилення від їх виконання. У зв’язку з цим з метою всебічного й повного з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин, суду належить з’ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала зобов’язань у повному обсязі або частково.
Неповнота виконавчих дій
Ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об’єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак воно може мати й принципово інше походження, суб’єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов’язання в повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.
Критерій достатності вжитих боржником з метою належного виконання зобов’язання заходів визначається судом. У судовій практиці трапляються приклади мотивування судових рішень про обмеження права лише двома чинниками: наявністю статусу боржника у виконавчому провадженні та непогашенням боргу в добровільному порядку, що зумовлюють «необхідність у тимчасовому обмеженні права на виїзд за межі України з метою забезпечення повного та своєчасного виконання виконавчих документів».
Саме невиконання боржником самостійно зобов’язань протягом строку, про що вказує держвиконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов’язків. На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.
У зв’язку із цим про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов’язків у виконавчому провадженні може свідчити невиконання ним своїх обов’язків, передбачених ч.6 ст.12 закону №606-XIV, зокрема, утримання від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; надання у строк, встановлений держвиконавцем, достовірних відомостей про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки в банках чи інших фінансових установах; своєчасна явка за викликом державного виконавця; письмове повідомлення держвиконавцю про майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.
Із надісланих для аналізу справ вбачається, що більшість держвиконавців, звертаючись з клопотанням про тимчасове обмеження права боржників на виїзд за межі України, направляли до суду подання, копію постанови про відкриття провадження та копії виконавчих документів без надання будь-яких доказів про повідомлення боржника щодо відкриття провадження та ухилення його від виконання зобов’язань, тому суди відмовляли в задоволенні клопотань за недоведеністю саме ухилення боржників від виконання зобов’язань.
Однією з підстав для відмови в задоволенні подань, що складає основну частину розглянутих справ, є неповнота вчинення виконавчих дій, відсутність доказів на підтвердження факту ухилення боржника від виконання своїх боргових зобов’язань і відомостей про обізнаність останнього щодо наявності відкритого виконавчого провадження та строків добровільного виконання таких зобов’язань.
Так, ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 14.10.2011 було відмовлено в задоволенні подання держвиконавця ВДВС Дарницького районного управління юстиції в м.Києві про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України С., який ухиляється від сплати боргу Л. в сумі 125080 грн. за виконавчим листом від 7.04.2011, виданим Дарницьким районним судом м.Києва.
Суд зробив висновок, що держвиконавцем не надано доказів, які свідчили б про те, що боржник ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судом. Крім того, відсутні докази про вжиття державним виконавцем будь-яких заходів щодо встановлення майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, а також відомості про обізнаність боржника з наявністю відкритого виконавчого провадження та строками його добровільного виконання.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що поняття «ухилення від виконання зобов’язань, покладених на боржника рішенням» варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов’язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов’язок у нього є всі реальні можливості (наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об’єктивні обставини (непереборні сили, події тощо).
«Паспортні» питання
ЦПК, Господарський процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства та Кримінальний процесуальний кодекс не містять норм про віднесення до юрисдикції відповідних судів вирішення питань про тимчасове затримання або вилучення паспорта та не передбачають процедуру розгляду таких питань судом.
Статтею 8 закону №3857-XII встановлено порядок вирішення спорів і передбачено, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання в порядку адміністративного судочинства.
Як вбачається з вивчених під час проведення аналізу справ, деякі суди при розгляді справ цієї категорії відмовляють у задоволенні подань держвиконавців про обмеження у праві виїзду з України з тих підстав, що суду не надано доказів того, що боржник має закордонний паспорт, без врахування того, що ст.3771 ЦПК не передбачає необхідність надання суду будь-яких доказів з питань наявності чи відсутності паспорта.
Так, у справі №6-17 ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 4.04.2011 у задоволенні подання держвиконавця ВДВС Токмацького районного управління юстиції Запорізької області про тимчасове обмеження виїзду за межі України без вилучення паспортного документа М. до виконання зобов’язань відмовлено з тих підстав, що держвиконавцем не надано доказів того, що в боржника є закордонний паспорт і він має намір виїжджати за межі України.
Переглядаючи справу, колегія суддів Апеляційного суду Запорізької області визнала достатніми докази того, що М. ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовими рішеннями. Тому апеляційний суд ухвалою від 14.06.2011 скасував ухвалу суду першої інстанції та постановив нову - про задоволення подання ВДВС Токмацького районного управління юстиції. При цьому суд вказав, що ст.3771 ЦПК не передбачено надання суду доказів того, що боржник має закордонний паспорт.
Такий висновок слід вважати обгрунтованим, оскільки ст.3771 ЦПК передбачає обмеження у праві виїзду взагалі, а не способи обмеження.
На суд покладено функцію вирішення питання про обмеження виїзду, а право вибору способу виконання такого обмеження належить органу, до компетенції якого належить питання забезпечення виїзду з України.
Всупереч вимогам закону
Деякі суди помилково відмовляли в задоволенні подань держвиконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України, які не є громадянами України, мотивуючи свої рішення тим, що: суддя постановляє ухвалу про відкриття чи відмову у відкритті провадження у справі (ст.122 ЦПК); негайно розглядає подання у відкритому судовому засіданні без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю держвиконавця (ч.2 ст.3771 ЦПК); здійснює фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів (пп.10, 11 стст.6, 197 ЦПК).
Деякі суди, виходячи з того, що подання підлягають розгляду негайно, не виконують вимог процесуального закону про постановлення ухвал щодо відкриття провадження у справах цієї категорії (ст.122 ЦПК).
Так, 22.12.2011 в Київському районному суді м.Донецька одним і тим самим суддею були розглянуті дві позовні заяви до громадянки України, яка має зобов’язання перед ВАТ «Ощадбанк». Однією ухвалою суддя відмовив у відкритті провадження, посилаючись на п.1 ч.2 ст.122 ЦПК - заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, а іншою ухвалою від цієї ж дати відмовлено з посиланням на п.3 ч.2 ст.122 ЦПК - у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Внаслідок таких процесуальних порушень ці подання необгрунтовано не були розглянуті по суті.
Мали місце випадки, коли суди повідомляли боржникам судовими повістками та викликали їх у судове засідання, що є помилковим, не передбаченим нормами ЦПК (ч.2 ст.3771 ЦПК), які регулюють порядок розгляду питань про тимчасове обмеження у праві виїзду громадян за межі України.
Відповідно до чч.10, 11 ст.6 та ст.197 ЦПК хід судового засідання фіксується технічними засобами. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.
Суди більшості областей, розглядаючи справи цієї категорії, переважно дотримувалися вимог процесуального законодавства, але в деяких справах, що надійшли для аналізу судової практики, суди допустили невиконання вимог щодо обов’язкового фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів. Під час розгляду справи складався протокол судового засідання, а журнал судового засідання, як цього вимагається ч.1 ст.198 ЦПК, не вівся, фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів не здійснювалося.
Наприклад, ухвалою від 17.06.2011 Гусятинського районного суду Тернопільської області відмовлено в задоволенні подання держвиконавця про тимчасове обмеження особи (боржника) Г. у праві виїзду за межі України. Як вбачається зі змісту ухвали, у судовому засіданні брав участь держвиконавець, який давав пояснення, однак суд розглянув подання без фіксування судового процесу технічними засобами та без складання журналу судового засідання, що є помилковим.
В основному суди розглядають справи в судовому засіданні, проте трапляються випадки постановлення ухвал одноособово, без судового засідання.
Так, 10.08.2011 р. держвиконавець звернувся до Веселинівського районного суду Миколаївської області з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Д., який за рішенням суду зобов’язаний сплачувати аліменти, однак ухиляється від своїх обов’язків, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 8395 грн. 20 коп. 12.08.2011 р. суддя одноособово постановив ухвалу про задоволення подання, тимчасово обмеживши у праві виїзду Д. за межі України до виконання боргових зобов’язань.
Не можна погодитись з ухвалами судів, які задовольняли подання держвиконавців щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, керуючись законом «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в України» від 11.12.2003 №1382-IV, який регулює інші правовідносини, посилаючись при цьому на пріоритетність цього закону перед законом №3857-XII.
Статус іноземців
Деякі суди помилково відмовляли в задоволенні подань державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України, які не є громадянами України, мотивуючи свої рішення тим, що законом №3857-XII не передбачено обмежень щодо іноземців та осіб без громадянства. Таке вирішення питання не узгоджується з нормами закону №3773-VI, суперечить ст.3771 ЦПК та п.18 ч.3 ст.11 закону №606-XIV, які передбачають вирішення в судовому порядку питань про тимчасове обмеження в праві виїзду боржників без урахування їх громадянства.
Наприклад, Пирятинський районний суд Полтавської області (справа №6-62/11) відмовив у задоволенні подання ВДВС Пирятинського районного управління юстиції Полтавської області щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України Р., керівнику та засновнику ТОВ «ПДП», мешканки м.Балтимор, США, з тих підстав, що її громадянство не відоме, а тому вона не може бути обмежена в праві виїзду згідно із законом №3857-XII. Закон №3773-VI та ст.3771 ЦПК судом не були застосовані.
В іншому випадку суд закрив провадження у справі щодо іноземця на підставі закону №3857-XII, який не застосовується до іноземних громадян.
Наприклад, ухвалою Ленінського районного суду м.Харкова від 3.06.2011 закрито провадження у справі за поданням держвиконавця про тимчасове обмеження Д. у праві виїзду за межі України. Суд виходив з того, що закон №3857-XII регулює порядок обмеження прав тільки громадян України, та не застосував до нього іншу норму закону №3773-VI або ст.3771 ЦПК, відповідно до якої не має значення, хто є боржником - громадянин України, іноземець чи особа без громадянства.
Судовий розгляд справи про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України закінчується постановленням ухвали, яка за своєю формою та змістом повинна відповідати вимогам стст.208-210 ЦПК. Аналіз справ зазначеної категорії свідчить, що суди загалом дотримуються вимог відповідних статей, однак відсутня однакова судова практика щодо вирішення питання - постановлювати ухвали іменем України чи без зазначення цього.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції «органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
Основним Законом передбачено, що «судочинство визначається виключно законами України (п.14 ч.1 ст.92), «судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України» (ч.5 ст.124).
У ч.1 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 №2453-VI теж зазначено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи в праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) розглядається в порядку цивільного судочинства і вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу ДВС (ч.1 ст.3771 ЦПК).
_03_03.png)
