«Закон і Бізнес» №25 (1115) 22.06-28.06.2013
Верховним Судом проведено аналіз судової практики щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. У цій частині документа йдеться про практику, яка сформувалась у судах щодо задоволення заяв позивачів про тимчасове обмеження відповідачів у виїзді за межі України в порядку забезпечення позову. Крім того, наведено приклади помилкового визначення юрисдикції цієї категорії справ.
Відповідно до ст.33 Конституції кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно зі ст.2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права та свободи, не передбачені в конвенції, та в першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав та свобод інших осіб.
Також ст.12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ці права не можуть бути об’єктом ніяких обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав і свобод інших та є сумісними з іншими правами, визначеними цим пактом.
Законодавством зазначені правовідносини регулюються ст.313 Цивільного кодексу, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний
самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена в здійсненні права на пересування лише у випадках, установлених законом.
Це право віднесено в ЦК до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме - до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Відповідно до ч.3 ст.269 ЦК особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою. Остання не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути їх позбавлена.
Порядок здійснення права громадян на виїзд з України та в’їзд в Україну, оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюється законом «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.94 №3857-XII.
Положеннями ст.6 цього закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у виданні паспорта або тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, в таких випадках:
• якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання до їх виконання або
розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п.2);
• якщо він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, - до їх виконання (п.5);
• якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п.8).
Відповідно до ст.8 закону рішення у спорах про відмову в оформленні паспорта чи продовження терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені до суду за місцем проживання особи. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пп.1, 2 і 6 ч.1 ст.6 закону, він може оскаржити цю дію в судовому порядку за місцем проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пп.3-5 і 9 ч.1 ст.6 закону, оскарженню не підлягає.
Тимчасове затримання або вилучення паспорта в таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, військовими комісаріатами та консульською службою України.
Примусове виконання
Пунктом 8 ст.19 закону «Про Державну прикордонну службу України» від 3.04.2003 №661-VI встановлено, що на ДПС відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, запобігання та недопущення в’їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в’їзд в Україну або яких тимчасово обмежено в праві виїзду з України, у т.ч. згідно з дорученнями правоохоронних органів.
Відповідно до ст.124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території. Примусове виконання рішень судів в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції. Умови й порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені в законі «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV.
З набранням чинності 9.03.2011 актом «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів щодо вдосконалення процедури примусового виконання
рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 4.11.2010 №2677-VI закріплено право державного виконавця, у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатись до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України. У зв’язку із цим суди розглядали таке подання держвиконавців у виконавчому провадженні.
Цивільний процесуальний кодекс доповнено ст.377-1, якою врегульовано вирішення судом питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
Частинами 3 і 4 ст.22 закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI передбачено, що виїзд та в’їзд з/та в Україну іноземця та особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, або тимчасово обмежується право виїзду з держави.
Правильне застосування судами процесуального законодавства при ухваленні судових рішень з цього питання є визначальним з огляду на дотримання законних прав людини та громадянина та має на меті
сприяти ефективному, своєчасному й законному примусовому виконанню рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Вихід за межі повноважень
Пунктом 8 ч.1 ст.6 закону №3857-XII передбачено можливість обмеження виїзду з України громадян, щодо яких подано цивільний позов до суду, до закінчення провадження у справі. При розгляді цивільних справ мають місце випадки, коли суди ототожнювали питання тимчасового обмеження боржників у праві виїзду за межі України із видами забезпечення позову, не беручи до уваги, що повноваження судів першої інстанції при вирішенні цивільних справ визначені ЦПК, у тому числі повноваженнями щодо вжиття заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч.1 ст.151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим кодексом види забезпечення позову. Перелік останніх визначено ст.152 ЦПК. Серед видів такого забезпечення у ст.152 ЦПК не передбачено вжиття судом тимчасового обмеження особи в праві виїзду за межі України.
Тому, враховуючи, що в цивільному процесі відсутня
правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому стст.151-153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід дійти висновку, що суди не можуть застосовувати зазначений спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості та виконання інших зобов’язань, оскільки це порушує норми ЦПК та свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повноважень, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, та вимог ст.6 конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом.
Проте деякі суди задовольняють заяви позивачів про тимчасове обмеження відповідачів у виїзді за межі України в порядку забезпечення позову.
Так, Дніпровський районний суд м.Херсона у справі №2-1674/2011 р. за позовом банку до Д. про стягнення кредитної заборгованості в порядку вжиття заходів забезпечення позову з посиланням на п.8 ст.6 закону №3857-XII обмежив виїзд відповідача за межі України до набрання рішенням суду законної сили.
Така помилкова практика звернень із заявами про забезпечення позову шляхом обмеження виїзду за
кордон набула поширення, зокрема, у зв’язку із листом Національного банку «Щодо обмеження виїзду за межі України боржників банків» від 3.11.2009 №49-012/2687-20491, в якому містяться рекомендації комерційним банкам звертатися до суду із відповідними заявами про забезпечення позову. НБУ дав такі рекомендації, незважаючи на те, що переважна кількість кредитних зобов’язань боржників перед фінансовими установами забезпечується заставою рухомого та нерухомого майна, що в більшості випадків є достатнім для задоволення вимог банку-заставодержателя в разі звернення про стягнення майна боржника.
Пунктом 2 ч.1 ст.6 закону №3857-XII передбачено можливість тимчасового обмеження у виїзді з України, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші неврегульовані зобов’язання - до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
За змістом цього пункту, можливість обмеження у виїзді не пов’язується з розглядом цивільних справ, а передбачається така можливість для громадян - суб’єктів цивільних відносин, які мають неврегульовані
відносини до судового розгляду.
Проте, як випливає зі статистичних показників, суди обліковували як розглянуті за п.2 ч.1 ст.6 зазначеного закону 2,8 тис. справ. Фактично ці справи розглянуто за поданнями державних виконавців з підстав невиконання судових рішень, але ухвали судів про обмеження виїзду обгрунтовані п.2 ч.1 ст.6 закону №3857-XII.
При цьому суди не зважали ні на відсутність процесуальних норм з розгляду таких справ, на відміну від передбаченого ст.3771 ЦПК порядку обмеження виїзду з підстав невиконання зобов’язань за судовими рішеннями та рішеннями інших органів, ні на зміст чч.1, 2 ст.8 закону №3857-XII. Цією нормою передбачено, що дії з відмови у виїзді з України через підстави, передбачені пп.1, 2, 6 - 8 ч.1 ст.6 цього закону, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку.
Це свідчить про те, що дії відповідних органів щодо обмеження виїзду грунтуються не на судовому рішенні, а на нормах ст.6 зазначеного закону й дії органу (посадової особи) щодо такого обмеження можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
З урахуванням викладеного слід дійти висновку, що вирішення судами питання про обмеження у виїзді за межі України можливе тільки в порядку, визначеному ст.3771 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п.18 ст.11 закону №606-XIV у зв’язку з ухиленням боржника від виконання судового рішення чи рішення іншого органу, що перебуває на виконанні (п.5 ч.1 ст.6 закону №3857-XII).
«Юрисдикційні» помилки
Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується судом за правилами цивільного судочинства в порядку, передбаченому ст.3771 ЦПК. За змістом цієї статті, вирішення питання про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України вирішується в порядку, передбаченому цим кодексом щодо боржників у виконавчому провадженні, за будь-якими виконавчими документами, передбаченими ст.17 закону №606-XIV, примусове виконання яких здійснюється ДВС.
Господарський процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства та Кримінальний процесуальний кодекс не містять відповідних норм у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень,
ухвалених за нормами цих кодексів. КАС містить розд.V «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах», ГПК - розд.XIV «Виконання рішень, ухвал, постанов». Разом з тим зазначені процесуальні норми КАС та ГПК не обумовлюють порядку обмеження права боржника на виїзд за межі України.
Таким чином, ст.3771 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства та рішень інших органів (посадових осіб).
Якщо на підставі вироку судом було видано виконавчий лист про майнові стягнення, питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються за ст.3771 ЦПК.
Справи, що надійшли для аналізу судової практики, свідчать про те, що суди в цілому дотримуються вимог щодо юрисдикції зазначеної категорії справ.
Так, ухвалою Іршавського районного суду Закарпатської області від 17.06.2011 (справа №6-32/11) задоволено подання державного виконавця ВДВС Іршавського районного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон
громадянина З. внаслідок невчинення ним жодних дій, спрямованих на виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення про стягнення на користь держави штрафів на загальну суму 3 тис. 638 грн.
З матеріалів іншої цивільної справи №6-444/11 Луцького міськрайонного суду Волинської області вбачається, що на виконання наказу господарського суду від 22.11.2010 про стягнення в солідарному порядку з приватних підприємців М.С. та М.Х. на користь приватного підприємця Л. коштів, державний виконавець звернувся із поданням про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України, яке було розглянуте в порядку цивільного судочинства.
Однак мають місце помилки й у визначенні юрисдикції справ цієї категорії. Про це свідчать такі приклади.
У серпні 2011 р. державний виконавець Центрального ВДВС Миколаївського міського управління юстиції звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Г., який не виконує рішення Ленінського районного суду м.Миколаєва про стягнення з нього на користь ПАТ «ПУМБ» боргу в сумі 655 тис. 192 грн. 90 коп.
Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 21.09.2011 у відкритті провадження за поданням ВДВС відмовлено на підставі п.1 ч.2 ст.122 ЦПК. Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суддя виходив з того, що в справі виник спір за зверненням суб’єкта владних повноважень із приводу реалізації наданих йому законом функцій, розгляд якого проводиться за правилами адміністративного судочинства.
Не погодившись з такими висновками, суд апеляційної інстанції за скаргою державного виконавця ухвалою від 29.11.2011 обгрунтовано скасував ухвалу районного суду, а матеріали подання направив для розгляду до суду першої інстанції. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що подання державним виконавцем внесено на підставі ст.3771 ЦПК, тому воно підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У переважній більшості справ, які надійшли для аналізу судової практики, подання державних виконавців у порядку ст.3771 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням. Подання держвиконавців у порядку ст.3771 ЦПК вносились і з метою виконання постанов органів Державної автомобільної інспекції про
стягнення штрафів з водіїв, притягнутих за відповідною постановою до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.122 Кодексу про адміністративні правопорушення, а також виконавчих написів нотаріусів.
Так, ухвалою Бродівського районного суду Львівської області від 22.09.2011 задоволено подання головного державного виконавця ВДВС Бродівського районного управління юстиції та тимчасово обмежено в праві виїзду за кордон громадянина України Х. до виконання ним зобов’язань зі сплати штрафу в розмірі 850 грн. за постановою ВДАІ (справа №6-38/11).
Справи про застосування заходів тимчасового обмеження щодо виконання рішень інших органів, а також судових рішень про виконання зобов’язань немайнового характеру для аналізу судової практики не надходили.
Звернення за належністю
Підсудність вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України визначена ч.1 ст.3771 ЦПК, в якій зазначено, що подання державного виконавця вирішується судом за місцезнаходженням
органу ДВС.
Так, Комсомольський районний суд м.Херсона повернув подання ВДВС щодо Б. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС розташований на території Суворовського району м.Херсона (справа №6-70/2011 р.). Така практика грунтується на вимогах ст.3771 ЦПК і є правильною.
Відповідно до ч.1 ст.3 закону «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 №202/98-ВР органами державної виконавчої служби є:
• Департамент ДВС Міністерства юстиції, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;
• управління ДВС Головного управління юстиції Мін’юсту в АРК, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;
• районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи ДВС відповідних управлінь юстиції.
• Згідно з ч.3 ст.3 цього закону тільки районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи ДВС відповідних управлінь юстиції є юридичними особами.
Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст.93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
У випадку надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст.115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення подання державного виконавця для подання до належного суду. Копія ухвали разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається держвиконавцю.
Так, ухвалою Ленінського районного суду м.Харкова від 12.05.2011 подання районного управління юстиції Харківської області про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України гр.С. повернено у зв’язку з непідсудністю Ленінському районному суду м. Харкова. В поданні державний виконавець послався на те, що виконавчий лист про стягнення заборгованості видано Ленінським районним судом.
Повертаючи подання, суддя вказав, що згідно зі ст.3771 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України при невиконанні судових рішень вирішуються судами за місцезнаходженням органу ДВС.
Виконавче провадження відкрито держвиконавцем Балаклійського райуправління юстиції. Відповідно і звертатися слід до Балаклійського райсуду Харківської області.
Разом з тим в деяких випадках суди на порушення наведених вимог ч.1 ст.3771 ЦПК розглядали подання не за місцезнаходженням органу ДВС.
_03_03.png)
