П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
|
7 вересня 2016 року
|
|
м. Київ
|
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
|
головуючого
суддів:
|
Охрімчук Л.І.,
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П.,
|
Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
|
Яреми А.Г.,
|
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання права особистої власності на частину квартири, визнання майна спільною сумісною власністю, визначення часток та визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 липня 2015 року та рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У травні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання права особистої власності на частину квартири, визнання майна спільною сумісною власністю, визначення часток та визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Позивачка зазначала, що з 1992 року проживала однією сім'єю із ОСОБА_2, який на той час перебував у шлюбі, який було розірвано в 1993 році. За час спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, піклувались один про одного та спільно купували майно. Мешкали в квартирі АДРЕСА_1, що належала їй на праві приватної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка – ОСОБА_5. 9 серпня 2007 року позивачка продала належну їй на праві власності квартиру.
14 вересня 2007 року вона із ОСОБА_2 за спільні кошти (у тому числі від продажу належної їй квартири) придбали квартиру АДРЕСА_2. У цій квартирі вона проживала разом із ОСОБА_2 та їхньою дочкою. Крім того, із жовтня 2008 року до вересня 2011 року вона погашала кредит, за який частково було придбано спірну квартиру.
16 жовтня 2014 року ОСОБА_2 продав спірну квартиру ОСОБА_3.
Посилаючись на те, що спірна квартира була придбана в період спільного проживання однією сім'єю із ОСОБА_2 частково за належні їй особисто кошти, а також що на момент укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири існував спір, про що було відомо ОСОБА_2, тому він не мав права укладати цей договір і ввів в оману покупця, позивачка просила встановити факт її проживання однією сім'єю із ОСОБА_2; визнати за нею право особистої приватної власності на S_1 частину квартири АДРЕСА_2; визнати S_1 частину цієї квартири спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2, визнати за нею право власності на S_2 частини цієї квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 жовтня 2014 року.
Кіровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 23 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 липня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу в період з 1 січня 2004 року до жовтня 2010 року; визнав квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2; у порядку поділу спільного сумісного майна визнав за ОСОБА_1 право власності на S_1 частину вказаної квартири; визнав за ОСОБА_2 право власності на S_1 частину цієї квартири; право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на зазначену квартиру припинив; визнав недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 жовтня 2014 року; в іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 грудня 2015 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 липня 2015 року залишила без змін.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 липня 2015 року та рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2015 року ОСОБА_3 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставнеоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 65, 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ОСОБА_3 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2012 року, 23 жовтня 2013 року, 10 червня 2015 року та постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 16 травня 2012 року та 21 жовтня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_3 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім’єю без шлюбу з 1 січня 2004 року до жовтня 2010 року.
9 серпня 2007 року ОСОБА_1 продала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1.
За договором споживчого кредиту від 14 вересня 2007 року, укладеним між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, останній отримав кредит для придбання квартири в розмірі 227 тис. 250 грн.
14 вересня 2007 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за яким останній придбав квартиру АДРЕСА_2 за 230 тис. грн.
Згідно з довідкою комунального підприємства «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради від 19 квітня 2013 року в указаній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 та її дочка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.
16 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши факт проживання однією сім’єю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 без шлюбу з 1 січня 2004 року до жовтня 2010 року, вважав, що спірна квартира, придбана ними за час спільного проживання за спільні кошти, є їх спільною сумісною власністю. При цьому суд вважав, що укладений 16 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу цієї квартири підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 63, 65 СК України, оскільки позивачка не давала згоди на відчуження квартири.
Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2012 року, 23 жовтня 2013 року, 10 червня 2015 року, копії яких надані заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України, пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, тому встановлення цього юридичного факту не спричиняє недійсності правочину щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням суду.
У постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 16 травня 2012 року та 21 жовтня 2015 року, копії яких надані заявницею для порівняння, містяться висновки про те, що як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду. Отже, правові підстави для визнання договорів іпотеки недійсними відсутні, оскільки на момент укладення цих договорів одна з осіб, що проживали у фактичних шлюбних відносинах, була єдиним власником предмета іпотеки, право власності на частину якого визнано указаним судовим рішенням за другою з таких осіб.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 65, статті 74 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 16 травня 2012 року та 21 жовтня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України).
Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (стаття 658 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, рішенням від 23 березня 2015 року встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу в період з 1 січня 2004 року до жовтня 2010 року та визнав спірну квартиру їхньою спільною сумісною власністю й у порядку поділу спільного сумісного майна визнав за ними право власності по S_1 частині цієї квартири; право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на зазначену квартиру припинив.
Тобто на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (16 жовтня 2014 року) єдиним власником нерухомого майна (квартири), що є предметом цього договору, був ОСОБА_2, тому для вчинення цього правочину не потребувалося згоди ОСОБА_1.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Такого ж по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння.
Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 16 травня 2012 року та 21 жовтня 2015 року, наданих заявницею на підтвердження своїх вимог.
Судами встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу – 16 жовтня 2014 року покупець не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет цього договору) належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що остання не давала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, за таких обставин правових підстав, передбачених частиною першою статті 74 та частиною другою статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу немає.
Таким чином висновок судів у справі, яка переглядається, про наявність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу є помилковим.
Отже, суди неправильно застосували норми частини другої статті 65, частини першої статті 74 СК України в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та ухвалення нового судового рішення в цій частині.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 липня 2015 року та рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
_03_03.png)
