Правовий висновок Верховного Суду України у справі про витребування майна (Постанова ВСУ від 30.03.2016 року по справі № 6-265цс16)

 Правовий висновок Верховного Суду України у справі про витребування майна (Постанова ВСУ від 30.03.2016 року по справі № 6-265цс16)

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Бізнесторгінвест» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: комунальне підприємство «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації», товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торговельна фірма «ДЛД», про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року, 

в с т а н о в и л а :

У березні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Бізнесторгінвест» (далі – ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна. 

Позивач зазначав, що 24 квітня 2009 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання продала ОСОБА_1 S_1 торговельного комплексу та офісу, що складається з приміщень у будівлі «А» – І поверх – частина приміщення № 2 (2-18) площею 21,3 кв.м АДРЕСА_1.

У договорі купівлі-продажу зазначено, що відчужувана частина торговельного комплексу та офісних приміщень належить ОСОБА_2 на підставі рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року, яке Апеляційний суд Вінницької області скасував рішенням від 22 листопада 2012 року.

Посилаючись на те, що 20 вересня 2006 року між позивачем (замовник), товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торговельна фірма «ДЛД» (далі – ТОВ «ВТФ «ДЛД») (генеральний підрядник) та товариством з обмеженою відповідальністю «НБК» (далі – ТОВ «НБК») (субпідрядник) було укладено договір на будівництво цього торговельно-офісного центру, тому спірним договором купівлі-продажу було порушено право власності ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» як замовника будівництва цього центру, що оплатив його будівництво в повному обсязі, позивач просив визнати зазначений договір купівлі-продажу недійсним та витребувати у ОСОБА_1 частину торговельного комплексу та офісів площею 21,3 кв. м.

Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 9 грудня  2014 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» відмовив.

Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 17 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 9 грудня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення: визнав недійсним договір купівлі-продажу S_1 торговельного комплексу та офісу АДРЕСА_1, укладений 24 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності указаного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 331, 376, 388, 876 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 лютого 2001 року між Вінницькою міською радою та ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки. Земельна ділянка S_2 була передана в оренду ОСОБА_2 строком на 49 років.

24 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ВТФ «ДЛД» укладено інвестиційну угоду на будівництво торговельно-офісного центру на зазначеній вище земельній ділянці, відповідно до умов якої предметом цього договору є спільна дольова участь сторін у реалізації інвестиційного проекту з будівництва торговельно-офісного центру АДРЕСА_1, зокрема, об’єктом інвестиційної діяльності сторін є комплекс робіт, пов'язаний з будівництвом та введенням в експлуатацію торговельно-офісного центру, який так і був уведений в експлуатацію.

20 вересня 2006 року між ТОВ «ВТФ «ДЛД» (генеральний підрядник), ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» (замовник) та ТОВ «НБК» (субпідрядник) укладено договір будівельного підряду, предметом якого є будівництво торговельно-офісного центру з інженерними мережами АДРЕСА_1 та благоустрій земельної ділянки за цією ж  адресою.

Відповідно до зазначеного договору генеральний підрядник зобов’язується, зокрема, забезпечити отримання дозволу на виготовлення проекту та відведення земельної ділянки під будівництво об’єкта, надати замовнику документи, що підтверджують її статус, своїми та залученими силами субпідрядних організацій виконати всі роботи в обсягах, передбачених календарним планом, і здати роботи згідно з проектною документацією, будівельними нормами та правилами, забезпечити юридичний супровід будівництва об’єкта і по закінченню будівництва надати замовнику або іншим особам за його поданням необхідні документи для подальшого оформлення права власності на відповідні частини об’єкта. Замовник зобов’язується, зокрема, сплатити генеральному підряднику вартість послуг та витрат з виконання зобов’язань згідно з договором, по закінченню будівництва прийняти об’єкт від генерального підрядника за актом і забезпечити його заселення та експлуатацію.

24 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купив S_1 торговельного комплексу та офісу, яка складається з приміщення № 2 (2-18) площею 21,3 кв.м АДРЕСА_1.

На момент укладення спірного договору купівлі-продажу власником спірного нерухомого майна була ОСОБА_2 на підставі рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 17 жовтня 2008 року, яке у подальшому Апеляційний суд Вінницької області рішенням від 22 листопада 2012 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на об’єкт нерухомого майна з тієї підстави, що спірний об’єкт нерухомого майна не було прийнято до експлуатації, а відтак право власності у ОСОБА_2 на нього не виникло. 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест», суд першої інстанції вважав, що спірний договір купівлі-продажу не порушує майнових прав позивача, зокрема прав на збудоване майно в майбутньому, оскільки об'єкт збудований без дотримання вимог Закону України «Про планування і забудову територій», Закону України «Про архітектурну діяльність», Порядку проведення експертизи містобудівної документації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2000 року № 1577, які регулюють порядок розробки проектної документації, надання та оформлення дозвільної документації на проведення будівельних робіт, а тому договір не може бути визнаний недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» як замовник  виконало своє грошове зобов’язання  за договором  будівельного підряду, сплативши повну вартість об’єкта будівництва шляхом здійснення стовідсоткової передоплати, тобто вчинило дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги щодо переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. А отже, спірний договір купівлі-продажу порушує майнові права замовника – ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест». 

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Системний аналіз статей 331, 876 ЦК України дає можливість зробити висновок, що стаття 876 цього Кодексу щодо визначення замовника власником об’єкта будівництва застосовується  лише у взаємозв’язку зі статтею 331 ЦК України щодо вимоги обов’язкової наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках  відповідно до статті 376 цього Кодексу такий об'єкт будівництва та інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, а особа, яка його здійснила, не набуває права власності на нього. 

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 215, 216, 876 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом за захистом своїх порушених прав, позивач посилався на те, що спірним договором купівлі-продажу частини торговельного комплексу та офісних приміщень, укладеним між відповідачами, було порушено його право власності як замовника будівництва торговельно-офісного центру за договором будівельного підряду, який оплатив це будівництво в повному обсязі. При цьому позивач просив визнати зазначений договір купівлі-продажу недійсним та витребувати у набувача за вказаним договором частину торговельного комплексу.

Разом з тим особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 1 частини другої цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина друга статті 16 ЦК України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

За змістом статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

На підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору підряду, – це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Однак, оскільки порушене право ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» не можна відновити шляхом визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним з огляду на те, що реституція є правовим наслідком недійсності правочину і способом захисту цивільних прав, який застосовується до відносин зобов’язального характеру, то й відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 4 квітня 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1.

Натомість витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з їхньої волі іншим шляхом.

За статтею 876 ЦК України власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Згідно зі статтею 331 ЦК України право власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» як замовник будівництва торговельно-офісного центру не має права власності або права користування земельної ділянкою, на якій знаходиться зазначене нерухоме майно.

Разом з тим 9 лютого 2001 року між Вінницькою міською радою та ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки. Земельна ділянка S_2 була передана в оренду ОСОБА_2 строком на 49 років.

З огляду на викладене та системний аналіз правових норм можна дійти висновку, що стаття 876 ЦК України щодо визначення замовника власником об’єкта будівництва застосовується лише у взаємозв’язку зі статтею 331 цього Кодексу щодо вимоги обов’язкової наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках  відповідно до статті 376 ЦК України такі об'єкти будівництва та інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, а особа яка його здійснила не набуває права власності на нього.

За таких обставин застосування способу захисту, передбаченого статтею 388 ЦК України, у даному випадку є неналежним у розумінні статті 16 цього Кодексу.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, правильно застосувавши положення статей 16, 215, 216, 876 ЦК України у справі, яка переглядається Верховним Судом України. 

Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року.

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 16, 215, 216, 876 ЦК України та правової позиції, викладеної Верховним Судом України в цій постанові, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Таким чином, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 9 грудня 2014 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий                                                                           Л.І. Охрімчук

Судді:                                                                                      В.І. Гуменюк

                                                                                                   Н.П. Лященко

                                                                                                   Я.М. Романюк     

                                                                                                   В.М. Сімоненко

                                                                                                    А.Г. Ярема