1. Цей Кодекс набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування, крім:
положень, що стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, які вводяться в дію одночасно з набранням чинності законом України про кримінальні проступки.
Положеннями цього Кодексу, що стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, є норми процесуального закону, які регламентують порядок здійснення кримінального провадження такого виду кримінальних правопорушень, як кримінальні проступки. Зокрема, це норми про форму та порядок досудового розслідування кримінальних проступків, про вжиття заходів кримінального провадження та інші, необхідність застосування яких зумовлюється вчиненням кримінального проступку. Визначення та перелік цих правопорушень будуть надані у спеціальному законі України.
Оскільки такого закону України на день набрання чинності цим Кодексом немає, то норми процесуального законодавства, які стосуються кримінального провадження щодо проступків, тимчасово – до дня набрання чинності законом України про кримінальні проступки – не діють;
частини першої (у частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених статтями 402–421, 423–435 Кримінального кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу, які вводяться в дію з дня початку діяльності Державного бюро розслідування України, але не пізніше п’яти років з дня набрання чинності цим Кодексом.
Досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 402–421, 421–425 КК розділу ХІХ Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини), відповідно до частини першої статті 216 цього Кодексу підслідні слідчим органам внутрішніх справ (предметна підсудність). У разі вчинення кримінальних правопорушень особами, переліченими у частині четвертій статті 216 цього Кодексу, якими є: 1) особи, зазначені у пунктах 1, 2 та 3 частини другої статті 2 Закону України «Про державну службу», Голова Національного банку України, його перший заступник чи заступник, член Ради національної безпеки і оборони України; 2) суддя чи працівник правоохоронного органу; 3) службові особи, посади яких згідно зі статтею 6 Закону України «Про державну службу» віднесені до посад державної служби підгруп І-1, І-2, І-3, І-4, ІІ-1, ІІ-2, ІІІ-1, ІV-1; 4) особи, посади яких згідно зі статтею 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до першої та другої категорії посад в органах місцевого самоврядування (персональна підслідність), досудове розслідування кримінальних правопорушень щодо таких осіб здійснюють слідчі органів Державного бюро розслідувань.
Згідно з абзацом 3 цього пункту положення зазначених процесуальних норм не діють, тобто досудове розслідування зазначених видів злочинів та кримінальних правопорушень щодо названої категорії осіб слідчі органів внутрішніх справ та органів Державного бюро розслідувань не здійснюють. Відповідно до пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» досудове розслідування таких правопорушень провадять слідчі органів прокуратури, які вправі здійснювати його до дня початку діяльності Державного бюро розслідування, але не пізніше п’яти років із дня набрання чинності цим Кодексом;
частини четвертої статті 213 цього Кодексу, яка вводиться в дію з дня набрання чинності положеннями закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги, які передбачають надання відповідного виду безоплатної правової допомоги.
Відповідно до частини четвертої статті 213 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. Зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання такої допомоги визначаються Законом України від 2 червня 2011 року № 3460-VI «Про безоплатну правову допомогу» (далі –Закон № 3460-VI), який набрав чинності 9 липня 2011 року.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 13 Закону № 3460-VI для захисту від обвинувачення право на безоплатну вторинну правову допомогу мають, зокрема, особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину (пункт 5 частини першої статті 14 Закону № 3460-VI). Суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги є:
1) центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;
2) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі за контрактом;
3) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на тимчасовій основі на підставі договору (стаття 15 Закону № 3460-VI).
Відповідно до частин другої та третьої Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 3460-VI центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги утворює Міністерство юстиції України при головних управліннях юстиції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
З 1 січня 2013 року ці центри створені й з того часу забезпечують надання правової допомоги. З цієї дати набирає чинності й частина четверта статті 213 цього Кодексу;
частини першої статті 41 та частини шостої статті 246 цього Кодексу (у частині віднесення органів Державної митної служби України до оперативних підрозділів), які вводяться в дію через рік після набрання чинності цим Кодексом.
Відповідно до частини третьої статті 543 Митного кодексу України митними органами України є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної митної справи, спеціалізовані митні органи, митниці та митні пости, які згідно з пунктом 10 частини другої статті 544 цього Кодексу, реалізуючи митну політику України, наділені повноваженнями на проведення оперативно-розшукових заходів у рамках, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Зокрема, відповідно до частини першої статті 41 та частини шостої статті 246 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року ці підрозділи наділені повноваженнями на здійснення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора.
Однак право на здійснення під час кримінального провадження слідчих та інших дій з підстав та у порядку, передбачених цим Кодексом, оперативні підрозділи органів Державної митної служби України набувають не в день набрання чинності цим Кодексом, а через рік після цього, тобто 21 листопада 2013 року;
частини другої статті 45 цього Кодексу, яка вводиться в дію через рік після створення Єдиного реєстру адвокатів України.
Згідно з додатковою умовою, зазначеною у частині другій статті 45 цього Кодексу, захисником може бути адвокат, відомості про якого внесені до Єдиного реєстру адвокатів України.
З цього законодавчого положення випливає, що адвокати, відомості про яких не внесені до Єдиного реєстру адвокатів України, вправі бути захисниками у кримінальних провадженнях упродовж одного року від дня створення цього Реєстру.
Із письмового повідомлення Національної асоціації адвокатів України вбачається, що Єдиний реєстр адвокатів України створено та почав функціонувати з 16 січня 2013 року. А отже, положення частини другої статті 45 цього Кодексу наберуть чинності через рік після створення зазначеного Реєстру, тобто з 16 січня 2014 року;
частини п’ятої статті 181 (у частині можливості використання електронних засобів контролю), пункту 9 частини п’ятої статті 194, статті 195 цього Кодексу, які вводяться в дію з дня набрання чинності положенням про порядок їх застосування, затвердженим Міністерством внутрішніх справ України.
Відповідно до наказу МВС України від 9 серпня 2012 року № 696 (зареєстрований у Міністерстві юстиції України 5 вересня 2012 року за № 1503/21815) Положення про порядок застосування засобів електронного контролю було затверджено до дня набрання чинності цим Кодексом і, відповідно, положення Закону, яке згадується в коментованій частині, набрали чинності водночас із набранням чинності цим Кодексом;
пунктів 18, 19, 20, 21, 23, 24, 25, 26 розділу ХІ «Перехідні положення», які вводяться в дію з дня, наступного за днем опублікування цього Кодексу.
2. З дня набрання чинності цим Кодексом втрачають чинність:
1) Кримінально-процесуальний кодекс України із наступними змінами;
2) Закон Української РСР «Про затвердження кримінально-процесуального кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 15).
З 00 годин 20 листопада 2012 року Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК 1960 року) з наступними змінами та Закон Української РСР «Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» втратили чинність і з цього часу набрав чинності цей Кодекс. Це означає, що з цього часу процесуальна дія проводиться, а процесуальні рішення приймаються згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення (стаття 5 цього Кодексу). Водночас слід мати на увазі, що положення цього Кодексу за певних умов і для певних правовідносин дозволяє застосування положень КПК 1960 року. Ці умови і підстави передбачені розділом ІІ «Перехідні положення» цього Кодексу.
Коментар до розділу ХІ
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
Кримінального процесуального
кодексу України
1. До дня введення в дію положень частини першої (в частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених статтями 402–421, 423–435 Кримінального кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу повноваження щодо досудового розслідування передбачених ними кримінальних правопорушень здійснюють слідчі органів прокуратури, які користуються повноваженнями слідчих, визначених цим Кодексом.
Після введення в дію положень частини першої (в частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених статтями 402-421, 423-435 Кримінального кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу матеріали кримінальних проваджень, досудове розслідування яких здійснюється органами прокуратури, передаються слідчими органів прокуратури відповідним органам досудового розслідування з урахуванням підслідності, визначеної цим Кодексом.
Відповідно до положень частини першої статті 216 цього Кодексу досудове розслідування злочинів, передбачених статтями 402–421, 423–435 КК (військові злочини), здійснюють органи внутрішніх справ (предметна підслідність), а відповідно до частини четвертої цієї ж статті досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених: 1) особами, зазначеними у пунктах 1, 2 та 3 частини другої статті 2 Закону України «Про державну службу», Головою Національного банку України, його першим заступником чи заступником, членом Ради національної безпеки і оборони України; 2) суддею чи працівником правоохоронного органу; 3) службовими особами, посади яких згідно зі статтею 6 Закону України «Про державну службу» віднесені до посад державної служби підгруп І-1, І-2, І-3, І-4, ІІ-1, ІІ-2, ІІІ-1, ІV-1; 4) особами, посади яких згідно зі статтею 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до першої та другої категорії посад в органах місцевого самоврядування, здійснюють слідчі органів Державного бюро розслідувань (персональна підслідність).
Відповідно до абзацу 3 пункту 1 розділу Х «Прикінцеві положення» ці положення закону не діють.
Оскільки зазначені положення закону не діють відповідно до абзацу 3 частини першої «Прикінцеві положення», то розслідування злочинів зазначеної категорії та осіб здійснюють слідчі органів прокуратури до дня початку діяльності Державного бюро розслідування, але не пізніше п’яти років з дня набрання чинності цим Кодексом.
Після введення в дію коментованих положень частини першої та частини четвертої статті 216 цього Кодексу матеріали кримінальних проваджень, які здійснюють органи прокуратури, слідчі органів прокуратури передають органам досудового розслідування, яким підслідні ці провадження, а саме: слідчим органів внутрішніх справ та слідчим органів Державного бюро розслідування.
2. До дня введення в дію положень закону, що регулює надання безоплатної првової допомоги, які передбачають діяльність органів (установ), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, функції таких органів (установ) здійснюють адвокатські об’єднання або органи адвокатського самоврядування.
Відповідно до пункту 2 розділу ХІ «Перехідні положення» до дня введення в дію положень Закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги, а саме до 1 січня 2013 року (див. коментар до абзацу 4 пункту 1 «Прикінцеві положення»), таку правову допомогу надають адвокатські об’єднання або органи адвокатського самоврядування, які діють в установленому законом порядку.
3. Заяви та повідомлення про злочини, які надійшли до органів дізнання, слідчих, прокурорів до набрання чинності цим Кодексом і по яких не прийнято рішення про порушення кримінальної справи або про відмову у порушенні кримінальної справи, передаються органам досудового розслідування згідно з цим Кодексом для початку досудового розслідування в порядку, встановленому цим Кодексом.
Під заявами та повідомленнями про злочини, які надійшли до органів дізнання, слідчих, прокурорів до набрання чинності цим Кодексом, слід розуміти ті з них, які передбачені пунктами 1–4 частини першої статті 94 КПК 1960 року.
У разі якщо щодо цих заяв та повідомлень не було прийнято рішення про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи, то такі заяви мають бути передані органам досудового розслідування, які відповідно до статті 214 цього Кодексу підлягають обов’язковому внесенню до Єдиного реєстру досудового розслідування, і бути підставою для початку розслідування. Досудове розслідування за такими заявами проводиться відповідно до положень цього Кодексу.
Якщо особа до дня набрання чинності цим Кодексом подала до суду скаргу приватного звинувачення, щодо якої не було прийнято жодного із рішень, передбачених частиною другою статті 251 КПК 1960 року, то такі скарги надсилаються слідчому чи прокурору, які за наявності підстав, передбачених статтею 477 цього Кодексу, вносять їх до Єдиного реєстру досудових розслідувань для початку проведення досудового розслідування в порядку, встановленому цим Кодексом.
У разі якщо до дня набрання чинності цим Кодексом орган дізнання, слідчий чи прокурор винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, яка як процесуальне рішення не передбачена цим Кодексом, що виключає можливість її оскарження до суду, то, незважаючи на це, така постанова може бути оскаржена до суду з підстав, у порядку та строки, передбачені КПК 1960 року. Таке ж право на оскарження зберігається й у разі винесення органом дізнання, слідчим, прокурором постанови про порушення кримінальної справи. Право особи на оскарження зазначених судових рішень випливає з дії принципів верховенства права, правової визначеності та заборони звуження (обмеження) прав і свобод людини та громадянина. Наявність нескасованої постанови про відмову в порушенні кримінальної справи позбавляє особу права, за зверненням чи повідомленням якої була винесена зазначена постанова, на подання нею повторної заяви чи повідомлення про злочин та внесення їх до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Якщо була винесена постанова про порушення кримінальної справи, яку заінтересована особа оскаржила до суду в порядку, передбаченому КПК 1960 року, і розгляд справи був завершений на час дії цього Кодексу, і в той же проміжок часу була винесена постанова суду про скасування постанови про порушення кримінальної справи, що набрала законної сили, то заява і повідомлення, що стали підставами для винесення постанови про порушення кримінальної справи, не можуть вноситися до Єдиного реєстру досудових розслідувань, оскільки в судовому рішенні містяться висновки про відсутність достатніх приводів для ініціювання кримінального провадження.
У разі якщо у кримінальній справі, порушеній до набрання чинності цим Кодексом, але на час набрання ни чинності винесена постанова про закриття кримінальної справи, то така постанова оскаржується у порядку, передбаченому цим Кодексом.
4. Ведення оперативно-розшукових справ, що на день набрання чинності цим Кодексом перебувають у провадженні підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, продовжується. За наявності відповідних підстав такі оперативно-розшукові справи передаються органам досудового розслідування для початку досудового розслідування у порядку, встановленому цим Кодексом, з урахуванням підслідності.
Оперативно-розшукові справи, які були заведені до дня набрання чинності цим Кодексом і з часу заведення перебувають у провадженні підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, продовжують провадитися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Ведення таких справ триває упродовж строків, передбачених статтею 9-1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». У разі виявлення обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення і відповідно до частини першої статті 214 цього Кодексу бути підставою для початку розслідування, такі оперативно-розшукові справи передаються за підслідністю відповідним органам досудового розслідування.
5. Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом перебувають у провадженні органів дізнання, протягом десяти днів з дня набрання ним чинності передаються відповідним органам досудового розслідування з урахуванням підслідності для здійснення досудового розслідування.
Усі кримінальні справи, порушені органами дізнання і на день набрання чинності цим Кодексом знаходились у провадженні цих органів і не отримали свого вирішення, упродовж десяти днів, незалежно від того, на якому етапі розслідування вони перебували, обов’язково передаються відповідним органам досудового розслідування з урахуванням підслідності для здійснення досудового розслідування.
6. Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом перебувають у провадженні органів досудового слідства, залишаються у провадженні цих органів до завершення розслідування незалежно від зміни їх підслідності відповідно до цього Кодексу.
Цей пункт спрямований на врегулювання питання про підслідність кримінальних справ, які були порушені і розслідуються з дотриманням підслідності, встановленої КПК 1960 року. Відповідно до цього пункту підслідність щодо зазначених кримінальних справ не змінюється і продовжується до завершення їх розслідування. Правила підслідності цього Кодексу до таких справ не застосовуються.
7. Оперативно-розшукові заходи, слідчі та процесуальні дії, розпочаті до набрання чинності цим Кодексом, завершуються у порядку, який діяв до набрання ним чинності. Після набрання чинності цим Кодексом оперативно-розшукові заходи, слідчі та процесуальні дії здійснюються згідно з положеннями Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та положеннями цього Кодексу.
Якщо оперативно-розшукові заходи, слідчі та процесуальні дії були розпочаті й не були завершені до 20 листопада 2012 року, вони продовжують застосовуватися і після цієї дати. При цьому ці заходи, слідчі та процесуальні дії застосовуються чи вчиняються у порядку, що діяв на момент їх початку.
У разі необхідності продовження оперативно-розшукових заходів або проведення нових (інших) заходів, що виникли після набрання чинності цим Кодексом, вони здійснюються з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» із обов’язковим дотриманням положень цього Кодексу (глава 21 розділу 3 Досудове розслідування; частина друга статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).
Наприклад, якщо оперативна закупка була розпочата відповідно до положень статті 5 Закону України від 15 лютого 1995 року № 62-95 «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними», згідно з якими вона проводилась на підставі постанови відповідного оперативного органу, погодженої з прокурором, то після набрання чинності цим Кодексом зазначений оперативний захід і далі, незважаючи на те, що відповідно до положень статей 246–248, 271 цього Кодексу такі розшукові дії вимагають дотримання іншого порядку: подання слідчого чи прокурора, дозвіл слідчого судді та виконання інших умов, передбачених зазначеними статтями цього Кодексу.
8. Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.
Допустимість доказів – це властивість (ознака, якість), яка визначає здатність (придатність) фактичних даних бути використаними у розгляді судової справи. Ця властивість забезпечується дотриманням таких правил: доказ повинен бути отриманий належним суб’єктом; із належного джерела; із додержанням належної правової процедури; доказ не повинен бути отриманий на підставі неприпустимого джерела та не повинен засновуватись на чутках.
Виходячи із такого визначення поняття допустимості доказів, фактичні дані, здобуті з дотриманням процесуальної форми та умов, установлених КПК 1960 року, мають визнаватися і можуть бути використані як допустимі докази при прийнятті процесуальних рішень під час дії цього Кодексу. При цьому слід мати на увазі, що під час розгляду справи за правилами цього Кодексу допустимість доказів, здобутих до набрання чинності цим Кодексом, оцінюється з урахуванням положень КПК 1960 року. Зокрема, суд не може визнавати недопустимими докази лише на тій підставі, що вони були здобуті і зафіксовані за правилами, які є відмінними від цього Кодексу. Наприклад, якщо у справі, розслідуваній згідно з КПК 1960 року, дізнавач у межах своїх повноважень провів відтворення обстановки та обставин події зі свідком чи підозрюваним, то цей доказ не може визнаватися недопустимим тільки тому, що за цим Кодексом така процесуальна дія провадиться або слідчим, або прокурором. Такий же підхід має застосовуватись щодо доказів, які встановлені і зафіксовані відповідно до КПК 1960 року, правила яких відрізняються від положень цього Кодексу.
У разі коли особа під час досудового слідства була допитана як свідок за правилами КПК 1960 року і відповідно до положень цього Кодексу суд міг посилатися на ці показання як на доказ, то, якщо кримінальна справа надійде до суду для розгляду по суті за цим Кодексом, показання свідка, дані під час досудового слідства, не можуть мати доказового значення і не повинні визнаватися допустимими доказами.
Якщо кримінальна справа була направлена до суду до 20 листопада 2012 року і після набрання чинності цим Кодексом повернена на додаткове розслідування, а після проведення такого розслідування – направлена до суду з обвинувальним актом, то докази, здобуті до дня набрання чинності цим Кодексом, на предмет їх допустимості мають оцінюватися на рівні (однаково) з доказами, здобутими в порядку, передбаченому цим Кодексом.
9. Запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Якщо запобіжні заходи (стаття 149 КПК 1960 року), арешт майна (стаття 126 КПК 1960 року), відсторонення від посади (стаття 158 КПК 1960 року) були застосовані до дня набрання чинності цим Кодексом, то дія цих обмежень прав і свобод особи, щодо якої вони були застосовані, триває і після набрання чинності цим Кодексом. Їх дія закінчується терміном, обставиною чи подією, з якими процесуальний закон, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, пов’язував їх зміну, скасування чи припинення.
Наприклад, якщо до набрання чинності цим Кодексом було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд або поруки громадської організації чи трудового колективу, або нагляду командування військової частини, то ці запобіжні заходи продовжують діяти після набрання чинності цим Кодексом, незважаючи на те, що зазначені заходи як такі не передбачені положеннями цього Кодексу.
Однаковою мірою це стосуються кількісних критеріїв розміру застави та строків перебування під вартою. Наприклад, коли особі судовим рішенням від 19 листопада 2012 року було продовжено строк тримання під вартою від 13 до 18 місяців, то з дня набрання чинності цим Кодексом, положення якого передбачають максимальний строк тримання під вартою не більше 12 місяців, продовжує діяти судове рішення, прийняте до набрання чинності цим Кодексом.
Порядок зміни, скасування чи припинення зазначених заходів передбачає дотримання процесуальної форми, встановленої КПК 1960 року. При цьому слід мати на увазі, що оскільки питання зміни, скасування чи припинення таких заходів фактично розглядаються під час дії цього Кодексу, то порядок їх вирішення не повинен суперечити його положенням і має гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному примусу та до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
У таких провадженнях правовою підставою застосування процесуальної форми розгляду зазначених питань мають бути положення коментованого пункту, відповідні правила КПК 1960 року та норми цього Кодексу в частині, які забезпечують права та свободи учасника кримінального провадження.
Наприклад, у разі необхідності зміни запобіжного заходу – підписки про невиїзд – на більш суворий, підставами для такої зміни мають бути обставини, передбачені положеннями статті 151 КПК 1960 року, але заміна такого заходу має проводитися у порядку, визначеному цим Кодексом. Так, згідно з КПК 1960 року більш суворим запобіжним заходом порівняно із підпискою про невиїзд були застава та взяття під варту, а відповідно до положень цього Кодексу, ще один запобіжний захід – домашній арешт, який є більш м’яким порівняно із тримання під вартою, тому при вирішенні питання про заміну може (має) застосуватись запобіжний захід, передбачений цим Кодексом, зокрема домашній арешт.
У разі якщо запобіжний захід, не пов'язаний з ізоляцією від суспільства, який був обраний під час дії КПК 1960 року, замінюється на тримання під вартою і коли рішення про таку заміну приймається під час дії цього Кодексу, то строки перебування особи під вартою повинні встановлюватися з дотриманням цього Кодексу.
Порядок, передбачений КПК 1960 року, не надавав права підозрюваному, обвинуваченому, щодо якого застосовано запобіжні заходи, його захиснику звертатися із клопотанням про зміну запобіжного заходу. Проте положення цього Кодексу надають учасникам процесу таке право і тому у разі їх звернення із клопотанням про зміну запобіжних заходів, обраних у порядку, що діяв на час їх обрання, і який не передбачав права оскарження такими особами, має застосовуватися порядок, передбачений цим Кодексом. У клопотанні про зміну наводиться відповідне обґрунтування. Водночас, якщо у клопотанні порушується питання про зниження обраного строку тримання під вартою до максимальних розмірів строків, передбачених цим Кодексом, або скасування запобіжного заходу чи припинення його лише на тій підставі, що цей Кодекс передбачає менші строки тримання під вартою, то таке клопотання не може бути задоволеним, оскільки раніше застосовані запобіжні заходи – тримання під вартою – приймались на підставі чинного процесуального закону (є законними), а новий закон не містить вказівки про необхідність приведення таких судових рішень у відповідність до положень цього Кодексу.
В аналогічному порядку повинно вирішуватись питання про заміну розмірів застави, а також питань, пов’язаних із накладенням арешту на майно чи відстороненням від посад.
Коментований пункт не містить положень про порядок розгляду звернень щодо продовження строку тримання під вартою, тому якщо цей строк закінчився на момент дії цього Кодексу, то рішення про продовження строків повинно прийматись у порядку, на підставах і в межах строків, визначених цим Кодексом.
10. Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховним Судом України згідно з положеннями цього Кодексу.
У цьому пункті йдеться про ті кримінальні справи, в яких відповідно до положень розділу ІІ Порушення кримінальної справи, дізнання і досудове слідство КПК 1960 року: 1) винесена постанова про порушення кримінальної справи і провадиться досудове слідство; 2) є постанова про порушення кримінальної справи і винесена постанова про пред’явлення обвинувачення у вчиненні конкретного злочину досудове слідство знаходиться на етапі його закінчення у формі: а) складання обвинувального висновку і направлення справи до суду; б) винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру; в) для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Визначальним у зазначених справах є те, що перелічені форми закінчення досудового слідства не були реалізовані на день набрання чинності цим Кодексом.
З моменту набрання чинності цим Кодексом «кримінальна справа» як поняття підпадає під визначення «матеріали кримінального провадження» (статті 317, 397, 430 та інші цього Кодексу), тому досудове слідство продовжується і закінчується з урахуванням положень цього Кодексу.
Судовий розгляд та наступні стадії судового провадження (у першій, апеляційній, касаційній інстанціях, у Верховному Суді України) проводяться відповідно до положень цього Кодексу.
Якщо кримінальна справа про злочин, учинений кількома особами у співучасті, стосовно одного із співучасників направлена до суду з обвинувальним висновком і призначена до судового розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, а кримінальне провадження стосовно інших співучасників направлене до судового розгляду з обвинувальним актом і має розглядатися відповідно положень цього Кодексу, то такі провадження (справи) можуть бути об’єднані в одне провадження і мають розглядатися в порядку цього Кодексу. Таке об’єднання допустиме, якщо воно забезпечить повноту, всебічність, об’єктивність та законність судового розгляду.
11. Кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом надійшли до суду від прокурорів з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій і Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Ужита у цьому пункті фраза «кримінальні справи, які надійшли до суду до набрання чинності цим Кодексом», в аспекті поняття «надійшли» слід розуміти випадки, коли: а) справа безпосередньо надійшла до суду і містить відмітку про її надходження; б) коли справа опосередковано надходить у порядку, передбаченому законом (направлення справи, документів поштою).
Наприклад, якщо кримінальна справа була здана прокурором на пошту до 00 годин 20 листопада 2012 року, а фактично надійшла до суду після 00 годин наступного дня, слід вважати, що кримінальна справа надійшла до суду на момент чинності КПК 1960 року і має розглядатися відповідно до положень того ж Кодексу (КПК 1960 року).
12. Розслідування кримінальних справ, передбачених пунктом 11 цього розділу, у разі повернення таких кримінальних справ судом прокурору для проведення додаткового розслідування проводиться у порядку, передбаченому цим Кодексом.
Кримінальні справи, які надійшли до суду до набрання чинності цим Кодексом, розглядаються за процедурою КПК 1960 року, який передбачав інститут направлення справи на додаткове розслідування (статті 246 і 281). Тому у разі виникнення підстав направлення кримінальної справи на додаткове розслідування під час дії цього Кодексу, який не передбачає можливості повернення справи на дорозслідування, суд вправі направити справу для проведення такого розслідування.
Розслідування таких справ провадиться у порядку, передбаченому цим Кодексом.
13. Судові рішення, які ухвалені судом першої інстанції і не набрали законної сили на день набрання чинності цим Кодексом, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку та строки, що діяли до набрання чинності цим Кодексом.
Судові рішення, які ухвалені судом першої інстанції, вважаються ті, які суд, незалежно від їх виду, був вправі прийняти (постановити, ухвалити) відповідно до положень КПК 1960 року і які підлягали оскарженню в апеляційному порядку. Окрім вироків, ухвал (постанов про застосування примусових заходів чи заходів виховного характеру), це також є й рішення про направлення справи на додаткове розслідування, рішення щодо постанов про відмову чи про порушення кримінальної справи тощо. Перегляд таких рішень здійснюється у строки і за процедурою, передбаченими КПК 1960 року. За результатами перегляду суд апеляційної інстанції, незалежно від того, що сам перегляд здійснюється на час дії цього Кодексу, ухвалює рішення в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом (наприклад: скасувати вирок суду і направити справу на додаткове розслідування чи скасувати постанову щодо скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).
Якщо суд апеляційної інстанції скасує рішення і направить справу на новий судовий розгляд, то новий судовий розгляд провадиться у тому ж порядку, що і первинний, оскільки предмет і межі судового розгляду залишились ті ж самі.
14. Неоскаржені судові рішення, які ухвалені судом першої інстанції і не набрали законної сили на день набрання чинності цим Кодексом, набирають законної сили в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Правила цього пункту стосуються усіх судових рішень, які винесені до набрання чинності цим Кодексом і не були оскаржені, набирають законної сили у строки та в порядку, що діяли до набрання чинності цим Кодексом.
15. Апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, або у справах, розгляд яких не завершено з набранням чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
На відміну від пунктів 10, 11 та 13, 14 «Перехідні положення», в яких містяться приписи правозастосування слідчими, прокурорами та судом положень цього Кодексу та КПК 1960 року, у пункті 15 встановлено правило, відповідно до якого вибір процедури перегляду судових рішень залежить від права особи на подання апеляційної чи касаційної скарги на перегляд судових рішень, постановлених до дня набрання чинності цим Кодексом, або розгляд яких було завершено під час дії цього Кодексу. І в першому, і в другому випадках звернення особи в апеляційному чи касаційному порядку або перегляд судового рішення касаційного суду Верховним Судом України провадиться у порядку та на підставах, установлених КПК 1960 року. Тобто, якщо судове рішення було постановлено судом першої інстанції до набрання чинності цим Кодексом, апеляційна скарга на це рішення подається у строки, порядку та на підставах, які діяли на момент постановлення рішення судом першої інстанції. Аналогічним чином застосовується порядок подання і розгляду касаційної скарги чи заяви про перегляд у тому разі, коли судове рішення суду першої та апеляційної інстанцій чи рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій були прийняті до набрання чинності цим Кодексом. Такий порядок подання та розгляду скарг чи заяв застосовується і щодо судових рішень у справах, розгляд яких завершився під час дії цього Кодексу.
16. Клопотання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, подані відповідним прокурорам до дня набрання чинності цим Кодексом, розглядаються відповідними судами у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, подані до суду до дня набрання чинності цим Кодексом, а також заяви, подані прокурорами відповідно до абзацу першого цього пункту після набрання ним чинності, розглядаються відповідними судами у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Якщо учасник процесу до набрання чинності цим Кодексом подав прокурору клопотання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, то розслідування цих обставин і його завершення (постанова про відмову в перегляді справи за нововиявленими обставинами або заяви про перегляд справи за цими обставинами (частина шоста статті 4008, 40010 КПК 1960 року) провадяться в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Цей же порядок застосовується і тоді, коли клопотанням про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами подали інші особи, якщо таке право надано їм законом.
У разі якщо прокурор установив підстави перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами і подав заяву до суду про перегляд судових рішень із цих підстав до набрання чинності цим Кодексом, така заява розглядається відповідними судами в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Коли клопотання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами учасник процесу чи інші особи, яким таке право надано законом, подали прокурору до набрання чинності цим Кодексом, а прокурор заяву про перегляд судових рішень із підстав, зазначених у клопотанні, подав до суду під час дії цього Кодексу, розгляд таких заяв провадиться в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Якщо предметом перегляду за нововиявленими обставинами є судові рішення, постановлені до набрання чинності цим Кодексом, а заява про перегляд цих рішень подається після набрання ним чинності, то перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами провадиться за правилами цього Кодексу.
17. Особи, які на день набрання чинності цим Кодексом беруть участь у кримінальному провадженні в якості захисників і не мають статусу адвоката, продовжують здійснювати повноваження захисника в такому кримінальному провадженні під час досудового розслідування, а також судового провадження у судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій та Верховного Суду України.
Положення цього пункту гарантують право бути захисниками і користуватися повноваженнями захисника упродовж усього кримінального провадження тим особам, які, не маючи статусу захисника в розумінні положень цього Кодексу та Закону України «Про адвокатуру», були допущені до участі у справі як захисники.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України.
_03_03.png)
